Є війна з піхотою, гарматами, танками та літаками, і сьогодні ми всі бачимо її. Водночас триває інша, невидима війна, в якій замість зброї дезінформація, замість штурму позицій і масованих обстрілів вербування агентів і точкові ліквідації, а замість ракет, мін та снарядів підкуп, шантаж і компромат. І якщо в першому випадку ми майже завжди знаємо про те, що відбувається, то у другому майже ніколи.
17 серпня 2020 року я вирішив повідомити суспільству про зрив операції «Авеню», яка наразі більш відома широкому загалу під назвою «Вагнергейт» — це був акт відчаю через те, що унікальну, довготривалу та амбітну операцію без будь-яких пояснень було скасовано за лічені години до реалізації, а офіцерів, причетних до її планування, було звільнено. І це лише один з числених провалів тих таємних операцій, які у 2020-2021 роках почали сипатися одна за одною й сьогодні, з певних вагомих причин, я вирішив оприлюднити іншу інформацію з цього приводу, бо запитань стає все більше, а відповідей як не було, так і немає…
Росія завжди приділяла чимало уваги вербуванню українських посадовців і це не новина. Дивує інше — попри повномасштабну війну чимала кількість зрадників і колаборантів досі лишається на державних посадах: як у провладних кабінетах, так і в структурах правоохоронних органів. Ба більше, попри заявлену Президентом Зеленським масову чистку російської агентури деякі з них не звільнені, не заарештовані, а навпаки — йдуть на підвищення. В цій статті я хочу звернути на це увагу суспільства, журналістів та відповідних правоохоронних органів і на конкретних прикладах показати, наскільки руйнівною для України є дільність завербованих росією зрадників.
Один з таких прикладів — це прокурор ГПУ Андрій Синюк, якого нещодавно було призначено на посаду заступника керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури:
Моє твердження щодо його роботи в інтересах Росії підкріплені фактами, копіями документів, публічними даними та показаннями офіцерів ГУР МО. І я дуже сподіваюсь, що матеріали, наведені у цій статті, стануть основою кримінального провадження проти Синюка із подальшим його арештом і засудженням до 15 років ув’язнення за ст. 111 ККУ «Державна зрада», тому що зрадники, які особисто руйнували обороноздатність нашої держави, мають сидіти в тюрмі.
Епізод перший: зрив операцій ГУР МО на території Донецької області.
Справа групи «Шведа».
В 2018 році Головне управління розвідки Міністерства оборони України утворило окрему законспіровану групу розвідників, які виконували специфічні завдання на тимчасово окупованій території Донецької області. До складу входили люди з бойовим досвідом, досвідчені офіцери, добровольці. Наприклад, одним з них був підполковник Михайло Ніколов, позивний «Лєрмонтов», який у 2014 році служив у добровольчому батальйоні «Донбас», звільняв Бахмут, Попасну, Лисичанськ, приймав участь в боях за Іловайськ, під час виходу з оточення вижив у «зеленому коридорі», але потрапив у полон, де провів чимало часу:
Керував даною групою офіцер із позивним «Швед» — кілька років тому ФСБ та російські ЗМІ повідомили про те, що його справжнє ім’я Андрій Байдала і він є полковником ГУР МО, який причетний до організації та планування числених спецоперацій на окупованих територіях — зокрема окупанти звинувачують «Шведа» у ліквідації Захарченка, «Гіві», «Мотороли» та інших ворогів України:
У 2020 році «Швед» і його підрозділ вирішили реалізувати сміливий задум по штурму сумнозвісної донецької тюрми «Ізоляція», де катували наших полонених. Планувалося звільнення 51 українського військового, які там утримувалися, та подальше вивезення їх на підконтрольну територію. Це була, безумовно, ризикована, але абсолютно продумана та з математичною точністю прорахована операція, план якої особисто погодив тодішній керівник ГУРу генерал-полковник Василь Бурба.
Проте 8 липня 2020 року особовий склад даної групи ГУР МО був заарештований працівниками СБУ. По керівнику групи «Шведу» співробітники СБУ відкрили вогонь на ураження і його ледь не було застрелено посеред білого дня у Києві — врятувало броньоване авто.
«Шведу», «Лєрмонтову» та іншим офіцерам було вручено підозри про підготовку до вчинення терористичних актів, створення незаконного збройного формування, незаконне зберігання зброї та вибухівки «з метою провокації військових конфліктів, залякування населення та ускладнення міжнародних відносин». Підозри розвідникам підписав особисто прокурор Синюк. Він же був і процесуальним керівником у справі і він же вимагав тримання під вартою для всіх офіцерів, де вони і провели деякий час, бо, як сказав на суді Синюк: «Ці підозрювані становлять велику небезпеку для держави». На жаль, не уточнив, для якої саме держави офіцери-розвідники становили небезпеку. З якою саме державою передбачалося «ускладнення міжнародних відносин» в матеріалах справи також чомусь не вказано.
Результатом зрадницьких дій прокурора Синюка став зрив ряду операцій ГУР МО на окупованих територіях — в тому числі щодо визволення наших військових, які по сьогоднішній день перебувають у полоні — деякі з них вже по п’ять і більше років! Обурений від такого свавілля «Лєрмонтов» дав коротке, але цілком змістовне інтерв’ю.
Півтора року кримінальна справа лежала без просування, бо ж ніяких доказів «страшної» злочинної діяльності здобуто не було і чомусь ніхто з обвинувачених ніякої вини не визнав, а зброя, боєприпаси та вибухівка, яку було вилучено під час обшуків, як виявилось, належала військовій частині МОУ і була видана розвідникам офіційно відповідно до облікового журналу видачі зброї.
Тільки наступного дня після повномасштабного вторгнення Росії, а саме 25 лютого 2022 року, прокурор Синюк, який дуже швидко втік з Києва і на той момент вже був у Львові, тишком-нишком закрив кримінальне провадження і почав робити вигляд, що нічого такого і не було: жодних вибачень ані від ГПУ, ані від СБУ героям-офіцерам ніхто так і не приніс, вилучені під час арештів особисті речі досі нікому не повернуто, як не повернуто і застави, які вносились офіцерами, аби вийти із СІЗО.
І звісно, Синюк, на жаль, нікому так і не пояснив, з якого дива, з якої взагалі причини відбувалися арешти розвідників? Чому було зірвано спецоперації законспірованої групи ГУР МО? Хто саме з керівництва ГПУ та СБУ давав вказівки Синюку? Чому ніхто не поніс за це жодної відповідальності? І головне — в інтересах якої країни насправді діяв Синюк, коли підписував підозри офіцерам ГУР? Плекаю надії на те, що коли буде відкрито кримінальне провадження, то слідство всі ці питання з’ясує.
Епізод другий: зрив операцій ГУР МО на території Білорусі та РФ.
Справа «ПВК Семенченка-Шевченка».
Після того, як у липні 2020 року була викрита і зруйнована діяльність групи «Шведа», Синюк продовжив працювати в інтересах РФ — принаймні результати його діяльності кажуть саме за це, бо настала черга іншої групи розвідників ГУР МО, робота якої була залегендована під діяльність звичайної охоронної компанії, а насправді ними виконувались спеціальні операції на території Білорусі та Росії.
Важливе уточнення: викладена нижче інформація буде надана в дещо обмеженому вигляді, проте я сподіваюсь, що цього буде цілком достатньо задля того, аби у читача склалась повна та об’єктивна картина тих подій, про які йтиметься. Неможливість публікації всіх подробиць обумовлена такими причинами:
- Дотриманням державної таємниці.
- Забороною розголошення інформації щодо методів та засобів розвідувальної діяльності.
- Забезпеченням безпеки джерел розвідувальної інформації.
- Неприпустимістю розголошення іншої інформації, яка може зашкодити сьогоднішній діяльності наших спецслужб, адже війна триває.
Із урахуванням вищезазначеного далі я буду посилатися на відкриті джерела білоруських та російських ЗМІ, ту інформацію, яка була оприлюднена КДБ Білорусі та ФСБ РФ, або ту інформацію, яка з певних причин не була оприлюднена ворожими спецслужбами, але добре їм відома.
Отже, наприкінці 2020 року КДБ Білорусі провело ряд арештів, після яких було повідомлено, що колишній комбат добровольчого батальйону «Донбас» та екснардеп Семен Семенченко в серпні 2020 року, після початку протестів у Білорусі, запропонував новому очільнику ГУР МО генерал-майору Буданову надати допомогу білорусам у їхній боротьбі з диктатурою.
Незабаром (знову ж таки — за версією КДБ Білорусі) Семенченко встановив контакти із деякими радикально налаштованими білоруськими патріотами (які не вірили у дієвість мирних протестів) на чолі із відомим білоруським дисидентом Миколою Автуховичем і почав постачати їм зброю, боєприпаси та вибухівку для організації збройного спротиву диктатурі Лукашенка. Чи йшлося про ліквідацію самопроголошеного президента Білорусі — достеменно невідомо.
Діяльність іншої групи, про яку стало відомо білоруським спецслужбам, відбувалась за участі та під керівництвом колишніх добровольців батальйону «Донбас», які мали не тільки білоруське або російське походження, а і відповідне громадянство — одним з них (за версією КДБ) був громадянин Білорусі Дмитро Полойко.
Починаючи з вересня 2020 року в Україну почали нелегально прибувати білоруські активісти — перетин кордону поза пунктами пропуску забезпечувався ГУРом. Прибували білоруси задля проходження необхідного навчання та отримання зброї і вибухівки, після чого так само «полями» поверталися в Білорусь.
На фото тротилові шашки, які, за повідомленням білоруського КДБ, Автухович отримав від Семенченка:
На жаль, як з’ясувалось вже згодом, переміщення деяких білорусів територією України фіксувалися оперативними співробітниками СБУ. В тому числі СБУ прослуховувало їхні українські телефони, а процесуальний контроль щодо НСРД (негласних слідчо-розшукових дій) забезпечувала ГПУ. Проте найгірше в усьому цьому те, що через певний проміжок часу особисті дані білоруських патріотів із усією здобутою під час стеження інформацією були передані керівництву КДБ Білорусі.
Як наслідок, в грудні 2020 року було заарештовано 12 учасників так званої «групи Автуховича». За даними слідства, вони підривали будинки і машини співробітників правоохоронних органів, планували викрадення російських військових на території Білорусі, за допомогою ГУР МО хотіли повалити диктаторський режим і не виключали можливості фізичного усунення Олександра Лукашенка.
Після нетривалого судового розгляду керівник групи Микола Автухович був засуджений до 25 років ув’язнення, з яких п’ять років тюрми та 20 років колонії суворого режиму. Інші білоруські патріоти, які боролися з диктаторським режимом, але внаслідок зрадницької діяльності СБУ були заарештовані, отримали тяжкі обвинувальні вироки:
Галина Дербиш – 20 років;
Ольга Майорова – 20 років;
Павло Сава – 20 років;
Віктор Снігур -19 років;
Павло Резанович – 19 років;
Володимир Гундар – 18 років;
Ірина Мельхер – 17 років;
Сергій Резанович – 16 років;
Любов Резанович – 15 років;
Ірина Горячкіна – 6 років;
Іншим членам груп вдалося уникнути арешту і таємно покинути територію Білорусі.
Окрім планів щодо повалення режиму Лукашенка Автухович також був звинувачений у тому, що, перебуваючи в злочинній змові із Семенченком та виконуючи завдання Головного управління розвідки Міністерства оборони України, вони розробили план викрадення на території Білорусі декількох високопоставлених російських офіцерів, які перебували у Мінську. Після викрадення російських військових потрібно було нелегально перевезти в Україну з метою отримання від них інформації про оперативні плани командування російської армії та подальшого їх обміну на українських полонених.
Наразі щодо діяльності Автуховича та інших білорусів я сказати більше нічого не можу, бо це може їм зашкодити — хоча зашкодити їм більше, ніж це зробили СБУ та ГПУ, вже навряд кому вдасться. Але я розповім про інший напрямок діяльності групи «Семенченка-Шевченка», який не стосувався повалення Лукашенка — подальша інформація так само буде оприлюднена в обмеженому вигляді через причини, що я вказував вище.
Ця діяльність реалізовувалась не тільки на території Білорусі, а і на території РФ — мова про підготовку диверсійних груп та «сплячої» агентури у прикордонних з Україною районах.
У 2020 році ніхто не знав напевно, чи нападе Росія знову і чи відбудеться масштабний наступ з території Білорусі, але деяка оперативна інформація щодо підготовки та планування подібних дій таки була. На основі цієї інформації восени 2020 року було прийнято рішення щодо реалізації певних контрзаходів. Куратором був офіцер ГУР МО із позивним «Німець» — на жаль, 7 травня цього року він загинув під час виконання бойового завдання на тимчасово окупованій території — його було удостоєно звання Героя України та нагороджено орденом «Золота зірка» (посмертно).
Починаючи з жовтня 2020 року в Росії та Білорусі почалась реалізація відповідних заходів з метою закупівлі російської зброї, мін, вибухівки, протитанкових ракетних комплексів, ПЗРК, форменного одягу спецпідрозділів ФСБ та армії РФ, й також велась робота щодо організації у прикордонних районах схронів, необхідних для виконання можливих диверсійних завдань у майбутньому.
Проте в березні 2021 року співробітники СБУ та прокурори ГПУ заарештували деяких членів даної групи ГУР МО включно із керівником Семеном Семенченком. Всім було висунуто такі самі обвинувачення, як півроком раніше і групі «Шведа»: створення незаконного збройного формування, зберігання зброї та вибухівки, вчинення терористичних актів тощо «з метою провокації військових конфліктів та залякування населення». Підозри нам підписав не хто інший, як прокурор ГПУ Андрій Синюк. Він же був і процесуальним керівником у нашій справі. Взагалі, підозри були виписані, як під копірку зі справи групи «Шведа»: ті самі статті, ті самі звинувачення, та сама мета діяльності — лише прізвища у підозрюваних були інші.
Частина даних з мого особистого телефона, де йшлося про закупівлю на території РФ зброї, вибухівки та форменого одягу спецпідрозділів російської армії згодом була оприлюднена прокуратурою в якості доказу обвинувачення. Правда, лишаються незрозумілими мої мотиви: адже якщо припустити, що я дійсно купляв російську зброю і робив це з метою вчинення терористичних актів на території України, то навіщо було купувати її втридорога в Росії, а потім з величезним ризиком везти через кордон? Адже зброї в Україні і так було повно. Принаймні той схрон, який СБУ віднайшла у Київській області (за 40км від білоруського кордону) налічував у собі і зброю, і вибухівку, і міни з гранатометами. І належало все це (за версією СБУ) саме групі Семенченка.
Важливо зазначити, що зброя з цього віднайденого схрону по результатам офіційної перевірки, яка була проведена в рамках досудового розслідування, рахувалася за військовою частиною №3027 НГУ. Жодного (!) взірця зброї чи боєприпасу, який би мав російське походження, у схроні не було. Також не було знайдено жодного комплекту форменного одягу російської армії, бо зрозуміло, що ці речі ніхто в Україну не завозив, тому що схрони для диверсійної діяльності українських спецслужб організовувались на територіях Білорусі та РФ.
Таким чином, за рік до повномасштабного вторгнення Росії прокурор Синюк та слідчі СБУ зірвали державну розвідувальну програму ГУР МО з підготовки диверсійних груп, які в разі наступу російської армії мали реалізувати план протидії, який було затверджено ще восени 2020 року! Серед іншого, в разі здійснення такого вторгнення, йшлося про знищення та виведення з ладу мостових та залізничних переправ в діапазоні 100км і більше від кордону, здійснення підривів, дезорганізація діяльності тилових служб ворога, збір розвідданних щодо пересування та скупчення особового складу і техніки, передача координат для подальшого вогневого ураження тощо.
Через зраду ГПУ та СБУ діяльність чергової групи ГУР МО була викрита, всю заплановану роботу — зірвано. Керівний склад даної групи був заарештований, а дані по громадянам Білорусі та РФ, які були задіяні у програмі і не потребували додаткового легендування, були передані в КГБ Білорусі та ФСБ РФ.
Тоді це здавалося просто черговою болючою поразкою у боротьбі українських та ворожих спецслужб і лише згодом стало зрозуміло, наскільки катастрофічні наслідки ми отримали для нашої держави загалом і для тисяч українців, які жили на північ від Києва, зокрема: Буча, Ірпінь, Гостомель, Макарів, Бородянка… жахіттям, які пережили ці міста, можно було запобігти, адже завчасно підготовлена, різнопланова та багатошарова диверсійна діяльність могла врятувати багато, дуже багато людських життів! 24 лютого земля мала палати під ногами у окупантів! Проте левова частка підготовчої роботи була заздалегіть зруйнована…
Саме через зрадницькі дії прокурора Синюка та причетних до фальсифікації справи слідчих СБУ нам не вдалося зробити те, чого ми прагнули і до чого ми мали підготуватись за рік до вторгнення — і зрештою наші плани так і не були реалізовані. Як результат, нам не вдалося суттєво стримати ворожий наступ і нанести їм той рівень безповоротніх втрат, який би дозволив унеможливити або, принаймні, мінімізувати наслідки окупації Київської області. Ціна, яку заплатила Україна — це вбиті діти, числені згвалтування, тисячі закатованих, замордованих катами людей…
Епізод третій: руйнування систем протиповітряної та протиракетної оборони.
Справа контрабанди клістронів.
Уточнення: інформація у цьому розділі так само буде зазначена не у повному обсязі через ті причини і заходи безпеки, які я вказував вище. Переважно наведені тут факти були оприлюднені прокурором ГПУ Синюком (як під час числених судових засідань, так і під час його спілкування з журналістами), керівництвом ГПУ та СБУ (під час брифінгу від 25.03.2021р., а також на сайтах ГПУ/СБУ та їх офіційних сторінках у соц.мережах). Частина інформації, про яку тут буде йти мова, була опублікована російськими ЗМІ та ФСБ РФ.
Перебуваючи в 2014-2015 роках на фронті у складі добровольчого батальйону «Донбас» я на власні очі бачив, наскільки вразливою є наша військова техніка і з якою великою кількістю несправностей стикаються екіпажі. Так, наприклад, в липні 2014-го нашому батальйону було надано три бронетранспортери: два БТР-60 і один БТР-70. Проте вони не були долучені до виконання бойових завдань, тому що одразу почали виходити з ладу: десь виникли проблеми з гальмівною системою, десь з радіатором, десь із двигуном тощо. І як виявилось, ані на складах, ані у ремонтних бригадах немає необхідних нам запчастин.
На фото один з тих БТРів, який мій побратим Рома Волощенко «Лугань» тоді безуспішно намагався полагодити своїми зусиллями — на жаль, сам Рома загинув у квітні цього року при обороні Попасної.
На фото один з тих БТРів, який мій побратим Рома Волощенко «Лугань» тоді безуспішно намагався полагодити своїми зусиллями — на жаль, сам Рома загинув у квітні цього року під час оборони Попасної.
На початку серпня 2014 року я зв’язався з директором Миколаївського бронетанкового заводу і спитав, чи зможе його підприємство полагодити нашу техніку, якщо я вирішу питання логістики і знайду необхідне фінансування? На що загалом отримав ствердну відповідь з поправкою на те, що не всі запчастини є у наявності і треба буде зачекати. Коли мені вдалося вирішити питання оплати (сумму в розмірі 600т.грн попередньо погодився оплатити Сергій Тигіпко), то виявилось, що чекати ремонту можно півроку і більше. Як мені пояснив директор заводу, чимала кількість запчастин та комплектуючих до нашої військової техніки стала дефіцитною через те, що виробляється переважно у Росії, яка зі зрозумілих причин після початку війни припинила продавати Україні товари військового та подвійного призначення. Зрештою жоден з цих трьох БТРів так і не був відремонтований у повному обсязі. І такі проблеми були у кожній військовій частині.
Наприкінці 2015 року я повернувся до цивільного життя і, усвідомлюючи наявні проблеми нашої армії та маючи певні контакти, почав шукати можливість для закупівлі або викрадення необхідних компонентів в стані ворога із подальшим доправленням запчастин в Україну. І дещо почало виходити, бо, по-перше, я такий був не один, а по-друге, корупція роз’їла всю російську армію вздовж та впоперек і купити ми могли все, або майже все.
Так, скажімо, із гусеницями, роздатками, двигунами тощо на танки чи БМП особливих проблем не було — зазвичай купити їх було нескладно, а через кордон вони перевозились майже офіційно: як запчастини на тракторну техніку сільскогосподарського призначення.
Для прикладу: на фото абсолютно нові гусенічні стрічки на БМП, які отримала одна з військових частин російської армії для заміни старих, що вийшли з ладу. Але підприємливі російські офіцери зазвичай не сильно переймались ідеями «руського миру», тому з радістю продали українським підприємливим патріотам ці гусениці, які згодом потрапили на Житомирський бронетанковий завод, де і були встановлені на БМП української армії. Російські ж бойові машини так і залишилися у небоєздатному стані:
А це танкові опорні катки, які влітку 2020 року були відправлені із заводу в Самару (ймовірно до 2-ї танкової армії), але внаслідок помилково оформленої супровідної документації оминули пункт призначення, потрапили в Білорусь і зрештою опинились на Харківському бронетанковому заводі:
Ці танкові двигуни були законсервовані і зберігалися на ремонтній базі одного з танкових полків армії РФ, але через недотримання заходів безпеки та охорони вони якимось чином зникли і опинились в Україні:
Так само майже безперешкодно в Росії викрадалися різноманітні танкові приціли (1г42, 1А40, «Сосна-У» та інші), дефіцитні блоки управління К-1, укомплектовані системи КУО (комплекс управління вогнем), КСУД (комплексна система управління рухом), тощо.
Така підривна діяльність зрештою, під час вторгнення в Україну, суттєво обмежила потужність атакувальних ударів російської армії, адже виявилось, що більше половини (!) військової техніки, яка на папері була нова, законсервована та вчасно обслуговувалась згідно регламенту, насправді є повністю або частково розкраденою і її долучення до військових дій проти України є неможливим, що і відзначала наша розвідка:
Та якщо питання дефіциту запчастин для бронетанкових заводів «Укроборонпрому» вирішити більш-меньш вдалося, то з технологічно складними комплектуючими, наприклад, лопатями для гелікоптерів чи клістронами до зенітно-ракетних комплексів ситуація була, м’яко кажучи, не дуже.
Для вирішення проблеми постачання критично важливих елементів озброєння Головне управління розвідки Міністерства оборони України створило окремий підрозділ, в задачі якого входили заходи із пошуку та придбання в Росії необхідних комплектуючих і їх таємний імпорт на територію України. Трохи згодом до вирішення цих же завдань долучилась і Служба зовнішньої розвідки України.
Таким чином, наприклад, лопаті для гелікоптерів вдавалося купувати через треті країни за допомогою фіктивних контрактів — коли де-юре вони призначались для компаній з країн Близького Сходу чи Азії, які мають у своєму розпорядженні гелікоптери Мі-8 та Мі-24, а де-факто через діяльність компаній-посередників та низку додаткових контрактів переправлялися до України, де справжній «End-User» був в обличчі, скажімо, Конотопського авіаремонтного заводу «Авіакон», який входить до складу Державного концерну «Укроборонпром» і займається ремонтом та регламентним обслуговуванням гелікоптерів ЗСУ.
Налагодити власне виробництво Україні вдалося лише в жовтні 2021 року — саме тоді декілька ударних гелікоптерів Мі-24 армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ було вперше оснащено лопатями українського виробництва:
Куди складнішими у закупівлі та виробництві виявились клістрони до ЗРК С-300. Клістрон — це ключовий елемент роботи радару РЛС, за допомогою якого відбувається наведення ракет на ціль. Лінійка клістронів на ЗРК С-300 складається з трьох різних клістронів — одного основного та двох допоміжних, на цьому фото зображено основний клістрон КИУ-43:
А такий, власне, вигляд має зенітно-ракетний комплекс С-300, який є базовим засобом нашої системи протиповітряної оборони, серед завдань якого — захист від ракетних ударів об’єктів критичної інфраструктури, електростанцій, аеродромів, великих міст, військових частин тощо.
Проте всі вони дісталися нам у спадок з часів СРСР, а клістрони до них вироблялись тільки в Росії (ГПТП «Гранит», «Концерн ПВО Алмаз-Антей»). Українському військово-промисловому комплексу налагодити власне виробництво так і не вдалося. Піти шляхом купівлі клістронів через треті країни (як у випадку із лопатями на гелікоптери) було набагато складніше через те, що Росія встановила жорсткий контроль за кожним експортованим комплексом С-300 і всі регламентні роботи, в тому числі по заміні клістронів, виконувались у режимі суворої підзвітності.
Після знайомства у 2016 році із генерал-полковником Стеценко, який на той час був заступником директора державного концерну «Укроборонпром», я вперше дізнався про критичну нестачу клістронів у військах ППО ЗСУ, через що чимала кількість дивізіонів ЗРК С-300 не могла стояти на бойовому чергуванні, а Стеценко, який до того ж був колишнім Командувачем протиповітряних сил України, був краще за будь-кого обізнаний за цю проблему і надважливість її вирішення — особливо в ракурсі військового протистояння з РФ, бо не дивлячись на затишшя, що тоді утворилось на фронті, війну та наявні для держави загрози ніхто не відміняв.
Тому незабаром я долучився до пошуку можливостей щодо придбання або викрадення клістронів з відповідних військових частин на території Росії. Процес виявився дуже складним та ризикованим:
- складним через те, що самі по собі клістрони вироблялись та зберігались в Росії під грифом «таємно» і були дуже і дуже обмеженим по своїй кількості товаром — тобто порівняти їх із масовим виробництвом, скажімо, гусеничних траків на БМП неможна.
- ризикованим через те, що контроль за зберіганням клістронів був покладений на ФСБ РФ, яка досить успішно присікала намагання України їх віднайти і придбати.
Так, протягом 2014-2021 років ФСБ вполювало на багатьох людей, які шукали клістрони для України, і на жаль, майже всі, хто цим займався, рано чи пізно були заарештовані та ув’язнені. Причому строки ув’язнення були дуже суттєвими через те, що клістрони є загрифофаним виробом і судили підозрюваних не тільки за контрабанду товарів військового призначення, а і за статтями «Шпигунство» та «Державна зрада» — тож термін позбавлення волі зазвичай складав не меньше 10 років колонії суворого режиму:
- В березні 2020 року у Ростові-на-Дону були заарештовані Деніс Лобов (громадянин РФ) та Арарат Хачатрян (громадянин Вірменії). Їх звинуватили у неказонній торгівлі клістронами і їх постачанні на підприємства «Укроборонпрому». В липні 2021 року вони отримали обвинувальні вироки за статтями «Державна зрада» та «Шпигунство» з відбуванням покарання у колонії суворого режиму.
-
- В 2019 році Краснодарський крайсуд засудив до 10 років позбавлення волі громадянина України Олександра Марченко — згідно даних ЦОС ФСБ Росії Марченко був задіяний українськими спецслужбами у ланцюжку нелегального придбання товарів військового призначення. У травні 2018 року він отримав від Служби зовнішньої розвідки України 163т.$ на купівлю клістронів — начебто для потреб приватної компанії-посередника в Македонії, але насправді з подальшою поставкою на українське державне профільне підприємство «Укроборонсервіс».
-
- У 2020 році Московський міський суд визнав винним у шпіонажі громадянина України Василя Василенко, який (за версією ФСБ) працював на ГУР МО і намагався придбати та вивезти в Україну клістрони на зенітно-ракетний комплекс С-300. Його було засуджено до 12 років ув’язення.
-
- Найсуворішим з усіх подібних справ став вирок громадянину Польші Маріану Радзаєвські, якого було заарештовано у квітні 2018 року при спробі покупки клістронів — його було засуджено до 14 років позбавлення волі.
Така сумна доля тих людей, які намагались вирішити критично важливу проблему для наших сил ППО — ризикували своєю свободою і своїм життям, аби посилити обороноздатність України. При цьому єдиний із всіх засуджених, кого Україні вдалося визволити — це колишній керівник оборонного заводу «Знамя» Юрій Солошенко.
Восени 2014 року оперативні співробітники ФСБ розробили спецоперацію, ввели в оману Солошенка і заманили його у Москву з метою нібито організації надійного каналу постачання клістронів. Солошенко повірив у реальність ситуації і потрапив у пастку. Враховуючи поважний вік українця (на момент затримання йому був 71 рік), Солошенка було засуджено до 6 років ув’язнення. В червні 2016-го його вдалось обміняти.
На жаль, Юрій Солошенко став єдиним засудженим за придбання клістронів, кого поталанило визволити — всі інші наразі перебувають у місцях позбавлення волі, де відбувають довготривалі строки ув’язнення. Вносити їх прізвища на обмін РФ поки що відмовляється.
Окрім того ФСБ, звісно, полювало і на власних офіцерів російської армії, які викрадали необхідне нам обладнання і деякі з них також потрапили під арешт — в даному випадку майор Козловський був засуджений до 10 років позбавлення волі:
Що стосується моїх особистих намагань придбати заповітні клістрони, то тривалий час вони були безуспішними — протягом трьох років не вдавалося знайти надійного постачальника, якому можно було би довіряти, бо йшлося про чималі гроші (один комплект вартував в районі $150т.), а можливості перевірити товар перед оплатою не було — це можно було зробити лише після покупки клістронів у Росії та подальшої їх доставки в Україну — на стендах профільних оборонних заводів. Але ризик придбання неробочих клістронів був не єдиним — більш суттєвою проблемою у цьому питанні, звісно, була ФСБ, бо мені дуже не хотілося провести 10 років свого життя десь на Колимі.
Приблизно через рік моїх обережних пошуків ФСБ про мене таки дізналася і двічі — у 2017 та 2018 роках — виводила на мене своїх залегендованих оперативних співробітників, які різними шляхами намагалися заманити мене у пастку. Завдяки здобутому в роботі досвіду мені вдалося оминути пастки і не потрапити під арешт на території однієї з дружніх до Росії держав.
На фото нижче клістрон КИУ-43 — воно було зроблено зі свіжою газетою «Москва вечерняя» як доказ справжності фотографії і наявності товару та було відправлено мені нібито підприємцем з Москви, який (за його версією) мав родича у одній з військових частин ППС Росії і мав можливість викрасти потрібні мені комплектуючі. Насправді ж цей «підприємець» був офіцером ФСБ.
Попри різноманітні складнощі та наявні ризики, я продовжував шукати варіанти закупівлі або викрадення клістронів і зрештою, завдячуючи надійним друзям і, як це іноді буває, дивовижному збігу обставин, вдалось реалізувати амбітну операцію по масштабному розкраданню російського секретного обладнання. Так, у 2020 році певним чином на території РФ з різних військових частин було викрадено 23 комплекти нових клістронів загальною вартістю понад 3,5млн.$! Варто зазначити, що в результаті цього «дивовижного збігу обставин» вдалося викрасти не тільки звичайні КИУ-43, а і клістрони нового покоління серії КУ-335, які також використовуються на сучасних зенітно-ракетних комплексах С-400 — вони були більшої потужності та збільшеного регламентного часу роботи (як в звичайному режимі, так і в бойовому).
Спочатку клістрони були переміщені з різних куточків Росії в Білорусь — зазвичай відправка відбувалася за допомогою «Пошти Росії» — цей варіант, як недивно, виявився найдешевшим та найнадійнішим (фото з мого телефону, яке прокурор Синюк вважає доказом моєї вини у контрабанді клістронів з Росії в Україну):
Згодом з Білорусі, за оперативного супроводження ГУР МО, перша партія з декількох комплектів клістронів була таємно завезена в Україну. Таким чином найскладніші, як я тоді думав, та найризикованіші етапи довготривалих пошуків, викрадення і переправлення клістронів через два кордони було пройдено і ЗСУ нарешті отримають довгоочикувані комплектуючі. Але наступні події показали, що я сильно помилявся.
В лютому 2021 року я повідомив керівництво концерну «Укроборонпром» про успішно налагоджений канал постачання клістронів і мене направили на зустріч із Володимиром Вороніним — на той час він був директором ДП «Укроборонсервіс», яке спеціалізувалось на ремонті та регламентному обслуговуванні ЗРК С-300.
Проте, як я дізнався пізніше, Воронін завжди притримувався антиукраїнських поглядів і був одним з числених представників російської агентурної мережі. Коли він та його куратори дізнались, що я знайшов шлях викрадення клістронів, та ще і у такий кількості, то звісно, що цей канал постачання їм було потрібно якнайшвидше зруйнувати.
Забігаючи наперед скажу, що 24 лютого 2022 року Воронін — цей керівник стратегічно важливого оборонного підприємства — покинув на призволяще завод, своїх підлеглих, невиконані оборонні замовлення ЗСУ та виїхав разом зі своєю родиною в Іспанію. З незрозумілих причин йому досі не вручено підозру у державній зраді — прокурор Синюк цим питанням чомусь не обіймається. У міжнародному розшуку станом на сьогоднішній день Воронін також не перебуває.
Отже, повертаючись у лютий 2021 року — наразі мені достеменно невідомо, з ким саме в ФСБ/СБУ мав зв’язок Воронін, але вже на наступний день після нашої зустрічі за мною почали стежити оперативні співробітники СБУ. Правда вели стеження настільки недолуго, що я помітив їх одразу і періодично робив їх фото:
Зокрема, це фото я зробив 4 березня 2021 року біля ресторану «Царське село». Тоді дві особи у цивільному зайшли в ресторан, де я обідав, і дуже намагались зробити вигляд, що я їх не цікавлю. Незабаром я вийшов, сів у свою машину і почав спостерігати — не минуло і хвилини, як з’явилися ті двоє і сіли в чорну тоновану «Тойоту» з «лівими» номерами, які по базі рахуються за зовсім іншою машиною. Я поїхав додому, а вони, як мені певним чином вдалось дізнатися, поїхали в Головне управління СБУ в м. Києві за адресою Аскольдів провулок, 3-а.
Якщо чесно, то загалом для мене не було здивуванням, що СБУ та ГПУ почали «вести» мене по клістронам, бо ж як не крути, це товари військового призначення і вони підлягають ретельному контролю, то ж думав: «Ну ок, хай роблять свою справу, хай все перевірять — хай пересвідчаться, що ці клістрони не були викрадені десь зі складів ЗСУ». Я справді вважав, що хай краще перевірять все це зараз, аніж потім будуть знімати клістрони з техніки, яка стоїть на бойовому чергуванні, як це сталося у липні 2020 року, коли слідчі ДБР та СБУ вилучили ці надважливі прилади одразу у трьох (!) бригадах Повітряних сил — на моє переконання, це була спланована спецоперація російських спецслужб, але результати розслідування тої справи так і не було оприлюднено.
Звісно що я повідомив ГУР МО про зовнішнє спостереження і начебто проблем не мало би бути через те, що ситуацією опікувалось керівництво ГУРу та керівництво «Укроборонпрому». Але я суттєво недооцінив рівень та розгалуженість російської агентури в Україні. Якщо вже казати відверто, то я взагалі був упевнений у тому, що за викрадення клістронів в Росії і їх постачання для потреб ЗСУ рано чи пізно, але може таки буду відзначений якоюсь державною нагородою? Та замість відзнаки мене «нагородили» підозрою та перебуванням у Лук’янівському СІЗО…
Так от, станом на середину березня 2021 року два комплекти клістронів були перевірені на стендах «Укроборонсервісу» і головний інженер підприємства підвердив їх новий стан та повну дієздатність. Можно додати, що він взагалі був у шоці від цих приладів — він так і сказав: «Я не знаю і навіть не питаю, яким чином вам це вдалося, але просто скажу, що я вже декілька років не бачив нових клістронів!».
Це один з тих клістронів, який було поставлено на «Укроборонсервіс», а згодом вилучено в рамках досудового слідства — я затер тут серійний номер, хоча можно було його і залишити, тому що керівництво СБУ та ГПУ не знайшло нічого кращого, ніж після вилучення клістронів провести брифінг і на всю країну повідомити усі подробиці справи. В тому числі незрозуміло задля чого опублікували дані логістичної компанії з Білорусі, яка перевозила клістрони в Україну, та навіть вказали дані водія-білоруса, який нам допомогав, чим зробили чудовий подарунок і білоруському КДБ, і російському ФСБ.
Для ФСБ стало питанням принципу, по-перше, виявити тих офіцерів російської армії, які де-факто працювали на українські спецслужби, і по-друге, викрити ту українську агентуру, яка була причетна до масштабного викрадення секретних комплектуючих до ЗРК — перші арешти в Росії відбулися вже наступного дня після славетного брифінгу СБУ-ГПУ. Пізніше свою думку з цього приводу висловив генерал-полковник Василь Бурба і мені важко з нею не погодитись:
Але повернемося трохи назад. За кілька днів до мого арешту деякі свідомі люди з СБУ повідомили мені про плани мого ув’язнення і порадили виїхати з країни задля уникнення арешту. Також вони додали, що підозру у скоєнні злочину по ч. 2 ст. 333 ККУ «Порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю» мені готує ніхто інший, як прокурор ГПУ Андрій Синюк і що він у суді буде вимагати для мене довготривалого ув’язнення.
На фото прокурор Синюк — розповідає журналістам про те, які «страшні злочини» вчинив Євген Шевченко.
Звістка про запланований арешт мене дуже здивувала і я задавався одним єдиним запитанням: «Як? Як таке можливе!?». Адже всі ці роки я вправно стояв на захисті інтересів України, працював на обороноздатність держави і разом з тим руйнував військовий потенціал Росії — нашого ворога. Окрім того моя діяльність була погоджена з ГУР МО, а керівництво «Укроборонпрому» всі ці роки постійно нагадувало мені про крайню необхідність організації каналу постачання нових клістронів. І це було не просто важливе питання — це був стратегічний пріоритет, яким визначались боєздатність і спроможність українських сил протиповітряної та протиракетної оборони відбивати удари РФ, якщо такі почнуться! І як взагалі начебто свої СБУ з ГПУ могли полювати на постачальників клістронів так само, як це робили чужі з ФСБ?.. Ці питання не вкладалися у моїй голові.
Проте, навіть зважаючи на небезпеку арешту і ув’язнення, я не бачив сенсу виїжджати з країни. По-перше, тому що не здійснив жодних злочинів, які б несли хоч якусь небезпеку державі та українському народові. По-друге, я виконував важливу роботу — важливу і для української армії зокрема, і для держави в цілому. Тож сподівався на те, що зрештою керівництво ГУРу втрутиться у ситуацію і всі ці негаразди так чи інакше будуть вирішені.
Вранці 24 березня 2021 року, як і очікувалося, прокурор Синюк та слідчі СБУ приїхали до мене у гості, хоч я їх і не запрошував:
У той же день слідчі СБУ та прокурори ГПУ провели інші арешти членів «страшного» злочинного угруповання «Семенченка-Шевченка». Також російська агентура в обличчі СБУ та ГПУ провела обшуки і у генерал-полковника Стеценка та інших достойних і порядних офіцерів нашої армії — шукали хоч щось, аби і їх всіх засудити та унеможливити подальшу службу в рядах ЗСУ чи на посадах Державного концерну «Укроборонпром» — щоб, напевно, на їх місце завести ще більше зрадників, які б вправно служили інтересам Росії.
Цими арештами було завдано руйнівного удару по великому обсягу різнопланової діяльності на території РФ. І якщо тоді ця діяльність здавалася просто важливим елементом дієздатності ЗСУ, то зараз, у контексті сьогоднішніх подій, є цілком очевидним — це було питанням національної безпеки України, яким держава мала опікуватися з усією пильністю! Проте мусимо констатувати той сумний факт, що в результаті зрадницьких дій прокурора Синюка та долучених до справи слідчих СБУ було отримано ряд невтішних висновків:
- Розсекречено таємний канал постачання клістронів, відновити який так і не вдалося, в результаті чого станом на лютий 2022 року чимала кількість наших дивізіонів ЗРК С-300 виявилась небоєздатною і Росія з початком вторгнення отримала можливість майже безперешкодно наносити ракетні удари по всій території України включаючи столицю.
- Була зруйнована масшабна робота по розкраданню різноманітних російських запчастин та комплектуючих і, як наслідок, виведенню з ладу тисяч одиниць бойової техніки РФ: бойових машин піхоти, танків, гелікоптерів, літаків, зенітно-ракетних комплексів тощо.
- З іншої сторони, через відсутність необхідних запчастин, було суттєво ускладнено або (в окремих випадках) повністю зупинено ремонт та відновлення військової техніки ЗСУ, яке, в тому числі, відбувалось в рамках Державного оборонного замовлення.
- Суттєво обмежено виконання завдань із викрадення тих взірців новітнього російського озброєння, які були цікаві Україні — як з точки зору вивчення технічних можливостей російського ВПК, так і задля вдосконалення власного виробництва високотехнологічної зброї та супутнього обладнання.
- Також було зірвано ряд експортних контрактів концерну «Укроборонпром» (зокрема державної компанії «Укрспецекспорт»), виконання яких залежало від постачання російських запчастин, а значить Україна втратила не тільки багатомільйонні валютні надходження у бюджет, а і репутацію надійного партнера — наприклад, було виграно тендер (в якому, до речі, основним нашим конкурентом була Росія) і підписано контракт щодо постачання великого обсягу комплектуючих до зенітних самохідних установок «Шилка» в одну з африканських країн, але його не було реалізовано через нестачу газотурбинних двигунів та інших запчастин, які після мого арешту застрягли на транзитному складі у Білорусі, а згодом були виявлені та конфісковані білоруським КДБ.
- Зірвано унікальну по суті операцію з придбання одразу 50-х нових танків Т-90, які у 2020 році надійшли в одну з російських танкових армій для консервування і подальшого зберігання — в Росії саме йшов процес накопичення військової техніки задля наступу на Україну. Планувалася покупка цих 50 танків з подальшим їх переміщенням у розібраному стані (окрім корпуса та башти) на теріторію України. Попередньо з Міністерством оборони України було узгоджено питання надання корпуса та башти у кількості 50шт. від старих Т-72, які перебували у розукомплектованому неробочому стані на балансі МОУ (танк Т-72 є основою модернізації танків Т-90). Крупновузлову збірку взялися провести фахівці ХБТЗ (Харківського бронетанкового заводу). Найцікавіше: середньоринкова вартість одного нового танку Т-90 становить 3-4млн.$ — Україна ж могла їх придбати по 300т.$ — тобто по ціні в 10 разів меньше! На жаль, не склалося. Ба більше того, прокурор ГПУ Андрій Синюк під час судового засідання в Апеляційному суді міста Києва (від 05 квітня 2021р.) оприлюднив деякі подробиці цієї операції і поставив мені факт її підготовки за вину — начебто я, перебуваючи у злочинній змові з генералом російської армії, планував скоєння цього «тяжкого злочину» і тому мене, як страшного злочинця-рецидевіста, потрібно і надалі тримати у СІЗО без права виходу під заставу. В чому саме був мотив скоєння «тяжкого злочину» у вигляді постачання в Україну 50 розібраних (!) танків Синюк суддям, на жаль, не пояснив.
- І, напевно, найболючішим для мене в цьому переліку невтішних висновків стало питання придбання АКІПС 9в98 та АКІПС 9в95 — автоматизованих контрольно-іспитових станцій (рухомих і стаціонарних), призначених для перевірки бортової апаратури ЗУР (зенітно-управляємих ракет). Це питання виявилось настільки утаємненим та засекреченим, що навіть викрадення клістронів на його фоні виглядали легкою прогулянкою. Задля пошуку і покупки АКІПС-ів мені знадобилось майже п’ять років часу! І щоб ви зрозуміли рівень важливості цих станцій для сил ППО ЗСУ, то коли у 2017 році мене наполегливо попросили їх знайти, то я спитав: «Який бюджет на вирішення цього питання?» — мені відповіли (дослівно): «Ціна не має значення — значення має лише результат». Але бодай найпродажніші генерали російської армії протягом років не погоджувалися продати АКІПС — навіть за будь-яку ціну. Але зрештою, шляхом певних маніпуляцій таки було знайдено потрібні аргументи, дотиснуто згоду і погоджено умови постачання та оплати — як із відповідними людьми в Росії, так і з відповідними людьми в Україні. Реалізувати угоду планувалося протягом квітня-травня 2021 року у декілька етапів. Але не склалося — мене заарештували і все пішло шкереберть…
Після арешту мене було обвинувачено у скоєнні тяжких злочинів і, на вимогу прокурора Синюка, відправлено у Лук’янівське СІЗО:
Щоправда, суд таки дав мені можливість вийти під заставу розміром 5 млн грн., що на той час становило 180т. $
Нижче на фото, власне, я — перед засіданням Печерського суду розповідаю журналістам про те, що не розумію сутності висунутих мені обвинувачень.
Семена Семенченка, як «страшного терориста», взагалі ув’язнили без можливості застави і він більше року провів у СІЗО, поки зрештою суд не звернув увагу на прохання керівника ГУР МО генерал-майора Буданова звільнити видатного офіцера і дати йому можливість захищати Батьківщину:
На першому ж допиті, який мені влаштували прокурор Синюк та слідчі СБУ, я прямо звинуватив їх у руйнуванні нашої обороноздатності та роботі на ФСБ — і це було за 9 місяців до російського вторгнення. Проте вони не мали що відповісти на мої звинувачення. До вашої уваги короткий уривок з того допиту, відео якого зберіглося в матеріалах справи:
Окремо хочу згадати за економічний аспект звинувачень, адже і Синюк, і керівництво СБУ неодноразово заявляли, що я продавав клістрони по 200т.$ за комплект і ця моя ціна начебто була завищеною у 7 разів:
«Завищена всемеро ціна» була дуже потужним аргументом прокурора Синюка, але як тоді пояснити те, що вже через кілька місяців, а саме в червні 2021 року, ДП «Укроборонсервіс» провело тендер і придбало клістрони по ціні у 7,5млн.грн, що за тодішнім курсом становило 280т.$ за один комплект?
Тобто на справді моя ціна була не завищеною, а заниженою — напевно тому, що в моїх цінах була відсутня корупційна складова, але то окрема історія. Але якщо ж я дійсно продавав державі клістрони чи будь-які інші товари «всемеро дорожче», то чому тоді в обвинувальному акті немає жодної економічної експертизи? Чому в цьому офіційному документі немає жодного (!) слова про завищені ціни та завдані державі збитки? Я скажу більше — в обвинувальному акті вказано все з точністю да навпаки, а саме, що «кримінальним правопорушенням матеріальна шкода не завдана» і, відповідно, ніяких збитків держава від моєї «злочинної» діяльності не понесла. Більше мені з цього приводу додати нічого.
Наразі справа перебуває у Шевченківському районному суді міста Києва, де Синюк одразу представив нас суддям, як небезпечних для держави злочинців, які мають сидіти у тюрьмі за… за що? Напевно за те, що ми завжди в усіх своїх рішеннях та діях керувалися одним простим принципом — російські окупанти мають бути знищені, а українці мають бути захищені!
Епілог
Я навів три епізоди зрадницьких дій прокурора Синюка, які цілком очевидно характерезують його, як вправного члена російської агентурної мережі, який за два роки своєї діяльності, відстоюючи інтереси Російської федерації, досяг дуже вагомих результатів. Мені достеменно невідомо, коли і яким саме чином Синюк був завербований ФСБ, проте очевидно, що він не міг діяти один. Не міг прокурор середньої ланки одноосібно викривати законспіровані групи ГУР МО та арештовувати офіцерів-розвідників — мали бути спільники, мало бути погодження згори. То хто ж був його куратором? Від кого він отримував накази?
В квітні 2021 року, після мого арешту, Синюк запропонував мені визнати провину і дати покази на Семенченка, що нібито екс-нардеп та його «незаконнне збройне формування» торгували зброєю і планували терористичні акти — в обмін на те, що я буду засуджений, але отримаю умовний вирок і лишуся на свободі. Я спитав Синюка:
«Хто буде гарантом виконання наших домовленостей?» — на що прокурор відповів:
«Вам особисто це гарантує заступник генерального прокурора Олексій Симоненко — якщо ви погодитесь, то я організую вам зустріч».
На фото чинний заступник генерального прокурора Олексій Симоненко:
Я, звісно, погодився, та, на жаль, наша зустріч не відбулась — Симоненко виявився трохи розумнішим за Синюка і прекрасно усвідомлював, що ніякої вини я не визнаю і ні на кого показів не дам. А якщо я попередньо погодився з ним зустрітись, то мета моя полягає дещо в іншому.
Далі відслідкувати ланцюжок посадових осіб, які стояли на захисті російських інтересів, вже було не так складно, бо всім відомо, що Симоненко — це довірена особа Олега Татарова — одіозного члена команди Януковича.
Після вигнання Януковича Татаров втік у Москву, де за інформацією оперативних джерел, його завербувало ФСБ. Згодом він повернувся в Україну і у 2020 році отримав від Єрмака посаду заступника голови Офісу Президента України. За які такі визначні досягення було призначено Татарова — невідомо, бо суспільству цього ніхто так і не пояснив. Таким чином наш ланцюжок приходить до керівника ОП Андрія Єрмака:
Не секрет, що саме Єрмак був архітектором тих теплих і дружніх стосунків, які з 2020 року почали будуватися з агресором. І саме Єрмак просував на високі державні посади осіб, діяльність яких дуже дивно збігалася з інтересами РФ. Причини, з яких керівник ОП так затято відстоював інтереси Росії мені достеменно не відомі, проте я сподіваюсь, що прийде час і в рамках досудового слідства це буде з’ясовано.
Таким чином мусимо констатувати той факт, що Росія ретельно готувалася до повномасштабного вторгнення і через завербованих українських посадовців спромоглася досягти важливих цілей:
- Протягом 2020-2021 років було зірвано всі спецоперації ГУР МО, які проводилися як на окупованих територіях, так і на територіях Білорусі та РФ. Всім відома операція «Вагнергейт», яку зупинив особисто Андрій Єрмак — лише одна з них. Під час інших невдалих реалізацій навіть гинули наші люди — як це сталося, наприклад, із Євгеном Голубєвим, який в ніч з 3 на 4 грудня 2020 року був долучений до виконання спецоперації ГУРу, але на кордоні з Росією потрапив у пастку і загинув від куль ФСБ. На превеликий жаль причини витоку таємної інформації, який призвів до цієї трагедії, не встановлені. Як достеменно не встановлено і всіх подробиць «Вагнергейту», існування якого протягом року влада взагалі заперечувала, тож недивно, що і про інші трагічні випадки всі мовчать так, наче їх і не було…
Окрім того, як вже було засвідчено вище, зусиллями СБУ та ГПУ було викрито діяльність двох законспірованих груп ГУР МО в Україні та однієї в Білорусі та РФ. Засекречені дані щодо резидентури ГУР МО в Білорусі та Росії опинилися в руках ворога. Зірвано великі обсяги постачання критично необхідних запчастин та комплектуючих для потреб ЗСУ тощо.
- Саботаж в МОУ: починаючи з кінця 2019 року по лютий 2022 року ситуація із закупівлями зброї для нашої армії стала кризовою. Накопичення необхідних боєприпасів не відбувалось від слова «взагалі». Протягом двох років не було куплено жодного (!) снаряду, жодної міни, жодного ПТРК (протитанкового ракетного комплексу), тощо. Армія раптом стала нікому непотрібною, бо Зеленський марив «Великим будівництвом» — мета відвернути увагу президента від обороноздатності держави була успішно виконана. Й чи варто взагалі нагадувати, що тривалий час вже при Зеленському міністром оборони України був генерал Таран — закончений алкоголік, призначення якого пролобіював особисто Єрмак?
- До самого 24 лютого 2022 року Президент України Володимир Зеленський залишався під цілком очевидним впливом російських спецслужб, які робили все, аби наш Головнокомандувач не вірив Президенту США Джо Байдену і не приймав до уваги числені повідомлення ЦРУ про те, що РФ готується до повномасштабного вторгнення з метою окупації всієї (!) території України! Важливо зазначити, що вперше цю інформацію було надано Зеленському ще у вересні (!) 2021 року під час його візиту до США. А 12 січня 2022 року з таємним візитом до Києва прибув особисто голова ЦРУ Уільям Бернс і надав президентові України детальні (!) плани атаки Росії майже по всьому периметру нашого кордону! Але все було марно — Зеленський вірив Єрмаку, Татарову, Демченку та іншим проросійським діячам, які буквально щодня запевняли його у тому, що все буде добре і жодних причин для хвилювання немає. Тому за чотири дні до вторгнення, коли російська армія вже розгорнулась у бойові порядки і стояла напоготові вздовж наших кордонів, Зеленський, немов зазомбований, вчергове розповідав про будівництво доріг і мостів, а не про загальну мобілізацію, бойову тривогу та негайну евакуацію мирного населення:
В результаті спланованих і ефективних дій російських спецслужб, які протягом останніх двох років ретельно готувалися до вторгнення, станом на ранок 24 лютого Україна перебувала наче у летаргічному сні, бо військово-політичне керівництво держави замість того, аби готуватися до очевидної війни, радило громадянам готуватись до шашликів. Наслідком цього стала справжня катастрофа: в перші ж дні війни російська армія без спротиву пройшла розмінований Чонгар і швидко оточила Маріуполь, пройшла розмінований міст через Дніпро і захопила Херсон, окупувала 80% Запорізької області та майже всю Херсонську область, суттєво просунулась на сході та півночі країни, без бою захопила Чорнобильску АЕС і підійшла впритул до Києва. Тисячі загиблих дітей та дорослих, масові зґвалтування, розстріли цивільних, приречені загинути в оточенні українські військові — ріки крові потекли всїєю Україною…
Я впевнений, що всьому цьому можно було якщо не запобігти повністю, то, принаймні, мінімізувати жахливі наслідки російського вторгнення, якби на високих відповідальних посадах у державі працювали віддані Україні люди, які у вересні 2021 року, з моменту першого ж підвердженого повідомлення про запланований наступ Росії почали би готувати армію, населення і всю державу до загальнонаціонального спротиву! Скільки ж можно було б зробити! Скільки всього встигнути! Скільки ж у нас було часу! Та на жаль, зараз це все просто довгий перелік запитань, на які у влади немає відповідей…
Ось так на прикладі одного прокурора ГПУ Синюка, який начебто всього то і робив, що підписував підозри, я показав вам, як системно і методично Росія усувала тих, хто стояв на заваді поглинання України. Та найгірше в усьому цьому те, що майже всі, хто верстав проросійський порядок денний і стояв на захисті російських інтересів досі лишаються на своїх посадах:
- прокурор Андрій Синюк продовжує працювати в органах прокуратури, але вже на новій посаді заступника прокурора САП (взагалі-то Єрмак і Татаров планували призначити його керівником САП, але завдяки шаленому тиску наших західних партнерів цього не сталося).
- слідчі СБУ Баценко, Юрченко, Кувачова, Салівончик та інші, які фабрикували ганебні справи, далі працюють в СБУ. Деякі також отримали підвищення.
- заступник генерального прокурора Олексій Симоненко досі обіймає свою посаду.
- заступник керівника Офісу Президента Олег Татаров лишається на своїй посаді.
- як і сам Андрій Єрмак, рішення та прагнення якого мали жахливі наслідки для українського народу, досі є керівником Офісу Президента України.
Місяць тому я відправив відповідні заяви про вчинення злочину в ДБР, в СБУ, а також в ГПУ на ім’я нового генерального прокурора Костіна, проте усюди мені було відмовлено у реєстрації кримінального провадження. Єдиною помітною реакцією стало те, що з офіційної сторінки СБУ на Youtube раптом зникло відео того брифінгу від 25.03.2021р., під час якого керівництво СБУ та ГПУ розповідало на всю країну, які «страшні» злочини ми вчинили.
Зрештою я вирішив написати цю статтю з надією на те, що оприлюдення фактажу щодо безкарної діяльності російської агентури приверне увагу суспільства та журналістів, що в свою чергу унеможливіть саботаж зі сторони генерального прокурора і він буде змушений розпочати розслідування — сподіваюсь, викладені мною факти стануть основою для кримінального провадження за ст.111 «Державна зрада» і всіх осіб, які працювали в інтересах Росії і нанесли пряму шкоду обороноздатності України буде встановлено і засуджено.
Також хочу зазначити, що офіцери, яких абсолютно безпідставно було звинувачено та заарештовано, члени залегендованих груп ГУР МО, яких було розкрито, а також білоруси та росіяни, які працювали на нашу розвідку і яким вдалося уникнути арешту, готові дати показання, аби винні у роботі на ворога зрадники були засуджені до довготривалих термінів ув’язнення. Бо цілком очевидно, що чим скоріше Україна очиститься від Синюків-Татарових, тим скоріше буде здобута перемога над московією!
«І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні», а мільйони відповідатимуть «Героям слава!» (с)
P.S.: 24 лютого протягом дня я отримав декілька дзвінків — як з Міністерства оборони України, так і з державного концерну «Укроборонпром». Питання було одне: «Пане Євгене, чи маєте ви у своєму розпорядженні клістрони? Нам терміново потрібно знайти їх у великий кількості!» — що я мав їм сказати?.. Мені лишалось у мовчазному відчаї дивитись, як окупанти розривають ракетами мою рідну країну, рівняють міста із землею і вбивають ні в чому не винних людей…
