Навесні 2025 року підприємниця Анна Худар опинилася під безпрецедентним тиском на свій бізнес. Сукупність фінансових проблем, штучно створених перешкод у роботі та очевидні ознаки неплатоспроможності змусили її скористатися передбаченим законом механізмом — звернутися до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, пише “Антикор“.
5 червня 2025 року суддя Господарського суду Одеської області Олександр Демешин відкрив провадження у справі про неплатоспроможність Анни Худар. Формально процедура мала відбуватися в межах чітко визначених правил і стандартів доказування. Проте на практиці процес швидко перетворився на показову демонстрацію вибіркового правосуддя.
Суддя Демешин фактично почав вести справу в інтересах одного конкретного «кредитора» — ТОВ «Олімп-Фінанс» та пов’язаної з ним особи, колишнього засновника компанії Ярослава Сухенка.
Ще навесні ЗМІ повідомляли про сумнівний тиск правоохоронних органів на бізнес Анни Худар, а також про ознаки фабрикації кримінальних проваджень, які напряму працювали на користь «Олімп-Фінанс». Після цього тиск логічно перекочував у господарський процес.
Абсурд ситуації полягає в тому, що в межах однієї справи суддя ухвалює взаємовиключні рішення. До одних кредиторів — демонстративна жорсткість і формалізм, до «потрібних» — максимальна лояльність та повне ігнорування закону.
Найбільш кричущим є факт визнання судом вимог Ярослава Сухенка до Анни Худар на суму 27 мільйонів гривень. Ці вимоги ґрунтуються на документах, які паралельно оскаржуються в судах загальної юрисдикції та мають усі ознаки недійсності.
Суддю Демешина не зупинило нічого:
— наявність іншого судового спору;
— категоричні заперечення боржниці;
— повна відсутність доказів передачі коштів;
— відсутність підтвердження, що у Сухенка взагалі були такі гроші.
Водночас вимоги іншого кредитора — які визнаються самою Худар, підтверджені документально, свідченнями очевидців і легальним походженням коштів — суд без жодних логічних пояснень відхиляє.
Таким чином у Господарському суді Одеської області з’являється «ексклюзивний» стандарт доказування: для одних учасників — максимальні преференції, для інших — штучні бар’єри. Це не лише спотворює саму ідею процедури банкрутства, а й завдає прямої шкоди добросовісним кредиторам.
Попри декларовану незалежність судової влади, ця справа демонструє класичні ознаки ручного правосуддя, зовнішнього впливу та прийняття рішень в інтересах зацікавлених осіб. Господарський суд Одеської області в цій історії виступає не арбітром, а інструментом перерозподілу боргів «під потрібний результат».
